?

Log in

Previous Entry | Next Entry

- Відпусти це. Просто відпусти, так можна.
Вона торкається долонями моїх вилиць - пальці крижані, такі, що аж гаряче від тих дотиків.
Я закриваю очі, і поступово думки сповільнюються... плин часу зупиняється. Видих і вдих. Видих і вдих. Видих...
Спалахом у розумі - епізоди. Я падаю вперед, чіпляюся пальцями за стіл.
- Ні!
Вона - там, за мною - скрикує також.
- Вибач, вибач мені... це... занадто важко, не витримую. Я б інакше ніколи...
Посміхається.
- Я тобі тому і казала - давай уві сні, іншим разом. А ти все повторюєш одне й те саме...
Посміхаюся також: посмішкою людини, що вже стоїть біля шибениці з мотузкою на шиї. Вона чекає на відповідь, але я не одразу знаходжу в собі сили промовити хоч слово - серце б'ється так сильно й швидко, що не можна вдихнути.
- Потрібно пройти через це знову. Це буде останній раз. - Знову заплющити очі. - Що вони?..
- Стоять. Куди їм подітися, коли ти їх не відпустив?
- Коло з крейди?
- Я домалюю, але все й так гаразд. Не хвилюйся. Не ти перший.
Вони - навколо: прозорі фігури, туман, майже непомітний у темряві. Багато років я йшов, не зупиняючись, щоб вони не наздогнали - але чим більше їх ставало, тим тяжче мені було рухатися. І тепер, коли знайшлась людина, що запропонувала допомогу, настав час розірвати зв'язок. То моя пам'ять, всі гріхи та страждання. Те, що я не можу спокутувати, що приходить у снах, бачиться і вдень і вночі, не полишає.
Вона сказала - я винен не перед тими усіма, а перед собою. Занадто багато жалю, занадто багато сил було вкладено в скорботу за минулим - і тому з моїх страхів та страждань з'явилися привиди. Спочатку - марення, потім - голоси у голові, постійний хор...
- Дихай глибоко і спокійно. Сповільни хід думок, уяви собі темряву, нескінченний простір без світла і звуку. Мій голос - єдине, що ти чуєш. Я - єдине, що існує, окрім тебе.
Солодка темрява. Омріяна тиша - тільки звук чужих слів, тільки моє і її дихання. Так спокійно, що раптом охоплює збудження - і від несподіванки, від недоречності я починаю реготати.
- Ти у темряві. Зараз ти полетиш... що прив'язує тебе до землі? Що тягне?
Тонкі струни спалахують сріблом, обпалюючи мені повіки. Вони тягнуться з мого тіла кудись вниз, далеко вниз - я навіть не бачу, де їх кінець.
- Я не можу допомогти тобі, але ти сам собі можеш. Відривай їх від себе, поступово, з корінням. Усе, що прив'язує тебе до землі.
Струни - ліани, судини - відриваються тяжко й болюче. Темніють, розсипаються порохом у долонях. Кожна наступна - легше, ніж попередня. Я й сам стаю легшим, здається - ось-ось відірвуся від земної тверді. Тільки долоні, що їх я відчуваю на плечах, тримають - та все менше.

Вона, яка залишилася зовні, бачить: поступово примари, що стіною обліпили біле коло, тануть і зникають. Безсило тягнуть руки, стискають пальці, але вже нічого не можуть зробити. І її долоні провалюються все глибше у плечі, і чоловік під цим натиском й сам стає все м'якшим. Коли зникає остання примара - зникає й він.
Вона підіймає залишки: одяг, інші речі. Несе їх до печі, спалює, а попіл розвіює над водою. Тільки встигає повернутися, як знову чує стукіт у двері і ледве знаходить сили начепити на себе привітну, але спокійну посмішку. Відвідувачка непевно застигає, не переступаючи порогу.
- Доброго вечору. Ласкаво прошу до евтаназійної контори пані Валенської. Вам потрібна консультація?

50 хвилин

Comments

( 2 comments — Leave a comment )
riftman
Dec. 12th, 2015 11:10 am (UTC)
Яка в пані цікава робота...
el_wr
Dec. 12th, 2015 12:33 pm (UTC)
Отож.) Цікава і потрібна людям, насправді.
Особливо тим, хто й сам живе тільки спогадами, і від цього стомився.
( 2 comments — Leave a comment )